Синдром #ЯЖеМати: що робити?

Воскресенье, 10 Март 2019 11:34

Об этом сообщает krai.in.ua со ссылкой на СМИ.

Чому так важливо бути не ідеальною мамою, а нормальною — розмірковує журналістка Лариса Раренко

До планування першої дитини сім років тому я підійшла як типова відмінниця з червоним дипломом. Перечитала все, що знайшла про вагітність і виховання, робила роздруківки, обводила цитати і уявляла, якою я буду ідеальною мамою. Яка все встигатиме, любитиме, навчатиме й не обтяжуватиме гуртками дітей, яка продовжить розвивати і власне «я». Жодних бігуді та халатів! Більше книжок та подорожей! Готуватимемо борщі по черзі. Хоча б день на тиждень для себе. Ніяких бабусь з їхніми застарілими методами та дурними порадами, краще няню (ахаха)!

До того я сім років займалася журналістикою. Поміж щоденних цинічних та феєричних новин хотілося того простого жіночого щастя. І от — кохання всього мого життя, весілля, а за кілька місяців дві смужки — ви станете мамою!

Суспільство любить тиснути на жінок (і на чоловіків — але це інша історія). Одних гноблять: як, ви не хочете заміж і стати мамами? Хіба це не обов’язково для щастя та «повноцінності»? Інших: та що ви лиш у своє материнство занурились, ану швиденько розвивайтеся! «Книги, подорожі, культурний та професійний ріст, а не оце сюсюкання та памперси, кому цікаві ті тонни дитячих фото під тегом #яжемати?», «Понароджують і перетворюються на курок у тому декреті, і поговорити нема про що!», «Та це її єдине досягнення в житті, от і тішиться», «Висить на шиї в чоловіка!», «Вигадали собі ті «післяпологові депресії» та «гормони» для відмазок», «Не знали вони біди, паряться саморозвитком» — ці та інші класичні коментарі, які ви точно зустрічали в інтернеті. Де, звісно, всі неправі.

Я боялася не так осуду суспільства, як перетворитися на одну з тих неадекватних «яжемам», про яких постійно жартували знайомі. Ті стереотипи вкорінилися в мій мозок майже на рівні власних бажань. Про те, що установки в голові виявляться сильнішими за будь-які гормони, я ще не знала.

Остерігаючись «засихання мозку» і випадіння з професійно-соціального середовища, а найголовніше, палаючи бажанням самореалізації, у декреті я, звісно, набрала фрілансів, створила нові проекти, редагувала книги, навіть стала головним редактором невеликої газети.

Інколи я впадала в інфозапої — перечитувала та аналізувала-смакувала всі найсвіжіші новини та репортажі. Це давало відчуття, що я із соціумом на одній хвилі, що я не відстала. І мене страшенно дратувало, коли витрачався дорогоцінний час.

Мию посуд — треба обов’язково паралельно слухати лекції. У черзі — треба читати книгу. Перед сном чи годую немовля — треба між тим вдосконалювати англійську. Не можна втрачати ні секунди!

Інколи це набувало нездорових форм, на рівні неврозу, який, зрозуміло мені тепер, зветься «синдром відмінниці, ускладнений профдеформацією із зацикленням на цінності часу». Усе це з дитиною на руках під час декрету до двох років. Без бабусь, бо вони далеко, без нянь, бо вони виявилися неадекватно для нас дорогі, і з чоловіком, який теж був досить активним, щоб не сидіти вдома. (До речі, чоловіків суспільство нагородило стереотипом ролі годівника сім’ї і висміюванням татусів біля люльки).

Здається, під тиском цієї недосяжної ідеальної планки мій дах от-от міг розлетітися. Але в розподіл обов’язків та пошук балансу взаємопідтримки по краплі додавалися рівноправність і здоровий глузд. Я питала себе: «Якщо я, така працьовита і наче ж не дурна, не можу з усім цим впоратись, то як дають цьому всьому раду мої однокласниці-трієчниці, наприклад?» А вони ж, мабуть, молодці, бо більше придатні до реального життя. Дійшло — вони просто забивають на половину «домашніх завдань». Нічого не станеться, якщо я не буду щодня гратися і вчити доньку чогось нового, не тремтітиму через кожен її пчих, не буду пилососити щодня (та хоч навіть через три дні), якщо я інколи нічого не готуватиму, якщо не буду паритися своїм зовнішнім виглядом, кількістю прочитаних книжок, відвіданих культурно-мистецьких подій, зароблених у сімейний бюджет грошей.

А якщо я ще й буду одразу казати, що мені не подобається, а не «мудро мовчати», поки захочеться кричати криком, то ціни мені не буде.

Бо кожен перфекціонізм розбивається об дедлайн реальності. Але прочитати десь і засвоїти ми, люди, не можемо, нам треба пройти на цьому шляху ще стадію апатії (класичний параліч: «у мене не вийде ідеально, не роблю ніяк»), і лише потім знову видряпатися назад.

Зрештою, тоді нас врятував дзвінок: мені запропонували викладати в університеті. На допомогу прийшов садочок, тому наполеонівська мета не випасти із соціуму та просунутися таки досягнута. Щоправда, ціною неабияких нервових потуг (я тоді не підозрювала про «емоційний інтелект» і «токсичність батьків», особливо тих, які намагаються бути «ідеальними». То вже пізніше я прочитала: не треба бути ідеальними, треба бути нормальними.

І трохи фізичних ривків: до першої-другої ночі ми вкладали дитя, дві години я спала, о четвертій вставала, щоб підготувати лекції, до 08:00 я вже відводила доньку в садок, а сама була на роботі. От правду кажуть, що сила є — розуму не треба. А краще була б мудрість спланувати все не так виснажливо.

Не треба бути ідеальними, треба бути нормальними.

Я справді відчувала, що мозок мій більше не працює так блискавично, як раніше. А може, це просто брак сну і маса нових обов’язків та психологічної відповідальності на всіх фронтах? А може, я старію? А може, я не можу впоратися, бо #яжемати? А може, я погана дружина і мама? Ці та інші дурні й банальні питання приходять в голову чи не кожній жінці, яка стикає своє раціо та емоціо.

Потім були аспірантура та бажання ще раз народити до тридцяти. Майже вклалась, але не з усім. Думала, цього разу точно зроблю все, як хотіла: навчуся ставити реальні цілі, буду одразу проговорювати все, за потреби звернуся до психолога, менше ідеалізуватиму, більше відпочиватиму.

Але практика завжди важча за теорію. Дописала кандидатську, але ще не захистилась. Народила сина і намагаюсь не думати про те, як хтось десь мене знецінюючи, обговорює з приставкою «вонажемати». Вчуся жити собі в задоволення, разом із чоловіком опікуюся двома прекрасними малюками і нарешті щаслива. Час від часу трохи працюю в декреті — ривки заради матеріального комфорту. Та розумію, що переважно скована по руках, ногах і грудях.

Ніхто нічого суспільству не винен. Кожен проживає свої періоди життя так, як сам хоче в той чи той момент. Сучасні люди дедалі пізніше стають батьками — усвідомлено, з багажем досягнень і незалежності, якими можуть захиститися від нападок своїх батьків та соціуму, (який тепер підглядає у всі шпаринки особистого, бо ти як на долонях у соцмережах, лише встигай створювати «образ»).

Усі люди та обставини різні. Факт батьківства не має робити осіб ні привілейованими, ні прищемленими. Не «шейміть» мам і не обговорюйте. Хай «як треба» та «що скажуть» зміниться на «як хочу я».

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram

Лариса РАРЕНКО



Джерело статті: “http://uainfo.org/blognews/1552150925-sindrom-yazhemati-shcho-robiti-.html”

Последние публикации

Блоги