«Байкери» Джеффа Ніколса: небезтурботні їздці
Режисер Джефф Ніколс, якого більшість пам’ятає завдяки «Спецвипуску опівночі», а старі фанати — через «Мад» з Метью Макконагі, довго шукав собі сценариста, щоб зняти байкерське кіно. Урешті не знайшов нікого гідного й вирішив фільмувати за мотивами документальної книги Денні Лайона The Bikeriders 1968 року.
Лайон — фотограф, що провів десять років, між 1963-м і 1973-м, з байкерським Chicago Outlaws Motorcycle Club. Спочатку лише знімкував своїх героїв, а потім доповнив знімки історіями іллінойських їздців. Ніколс, натхненний книгою, вирішив за її мотивами створити історію про вигаданий байкерський клуб «Вандали».
У Чикаго живе Джонні (Том Гарді) — дорослий чоловік, сім’янин. У будні він працює далекобійником, а щовихідних бере участь у мотоперегонах. Якось Джонні подивився фільм «Дикун» з Марлоном Брандо і вирішив створити байкерський клуб, куди стягнулись усі розбишаки-мотоциклісти міста. Головним улюбленцем Джонні став Бенні (Остін Батлер), який ідельно втілює класичний образ «бунтівника без причини». Що він робить, окрім того, що втікає від копів на мотоциклі та б’ється з ким завгодно, незрозуміло та й неважливо. На вулиці ж 1960-ті!
Протягом фільму, події якого охоплюють декаду, ми бачимо, як перетворюються США, а разом з країною і мотоклуб. В’єтнамська війна, героїновий бум, контркультурні течії, зміна характеру організованої злочинності (у 1950-х вона була цариною італоамериканців) — усе це впливає на життя маленького мотоклубу, який врешті розростається до головного байкерського на Середньому Заході й стає однією з вагомих сил, що впливають на суспільство.
Водночас стрічка Ніколса — це не типовий кримінальний бойовик, де одні байкери ворогують з іншими й улаштовували криваві розбірки, що пахнуть бензином й однодоларовим віскі. Його фільм радше нагадує роботи Мартіна Скорсезе на межі 1980–1990-х. Є в ньому щось від спортивної драми про більярд «Колір грошей», а щось і від легендарних «Славних хлопців» і «Казино». Тут місце і жорсткості, несправедливості, вуличним поняттям і брутальності. Однак усе достатньо реалістичне: ніхто не вбиває людей штабелями з одного пострілу, а іноді в байкерів навіть закінчується бензин.
«Байкери» розповідають про перелом американського суспільства в 1960–1970-х роках, але без монструозного бетону Нью-Йорка чи сонячних ванн Лос-Анджелеса. Зосереджуючись при цьому на історії Середнього Заходу, Ніколс не вдається до демонізації глибинки й не подає її як соціальне пекло за фарбованими фасадами й стриженими газонами. Він відштовхується від образу «старих добрих» Штатів 1963 року, які ще не знають про В’єтнам, наркотики й культурну революцію. Це просто історія про бешкетних мужиків, які катають на мотоциклах і хочуть пити пиво у своєму пабі без зайвих гостей. Однак зміни в суспільстві, які сягають цієї пасторальної Іллінойщини, впливають і на цих хуліган, які тим часом старіють.
Як оповідає культовий «Безтурботий їздець» Денніса Гоппера, байкери 1960-х не мають мети — вони просто їдуть безкраями американського хайвею. Так само не має мети чи чіткого сюжету фільм «Байкери» — це просто набір історій про мотоклуб, який став легендою. Але ці історії складаються в оповідь про те, як байкери із забіяк перетворилися на одну із центральних сил організованої злочинності.
«Байкери» — це дуже брутальне й маскулінне кіно. Ніколс не просто надихався сюжетом книги Лайона, а буквально екранізував його фотографії, які ілюструють фінальні титри. Брудно-жовта колористика фільму, що нагадує розпечений осіннім передвечірнім сонцем пісок, стає ідеальним фоном для свята олдскульної мужності, яке пашіє потом, мазутом і кров’ю, запеченою на кастетах і лезах ножів. Дует Гарді й Батлера працює в ідеальному доповненні одне одного. Гарді створює мовчазний і вдумливий образ — це не просто лідер байкерів, а досвідчений старший брат, який знає, як розрулити, коли не знає ніхто. Батлер, обдарований зовнішністю героя бунтарського кіно 1950-х і харизмою молодого Джонні Деппа, продовжує грати образ з історичної драми про середину ХХ століття — нехай він буде хоч Елвісом, хоч майором ВПС США. У «Байкерах» його неслухняна, укрита трьома шарами гелю шевелюра в поєднанні з брудною від кіптяви білою футболкою відтворює вільний і скажений образ, який світу подарував ще Джеймс Дін.
Стосунки головних байкерів — це взаємини братів не по крові, а по духу. Ніколс примудряється створити діалогове кіно з малослівними розмовами, де за цією куцістю й суворістю криється більше емоцій, ніж за багатьма кінобалаканинами. Інші байкери тут слугують лише цікавим доповненням основної історії. Найяскравіший серед них Майкл Шеннон, який грає байкера-латвійця Зіпко. Хоч для решти теж є місце, щоб побути комічними і трагічними.
Однак найважливіше, що ця брутальна історія про маскулінність, братерство та братанство, розказана жінкою. Сюжет фільму подається через інтерв’ю дружини Бенні, Кеті (неймовірно харизматична Джоді Комер). Її експресія, суб’єктивізм та сарказм – це те, що не дає історії Ніколса стати типовим мачо-фільмом. Героїня Комер постійно нагадує, що всі ці байкерські братерства та звитяги не скасовують того, що байкери регулярно поводять себе просто як мудаки, а іноді навіть як кримінальники. Жіночий голос, яким Ніколс розповідає свій фільм, дає змогу балансувати на межі надмірної до сміху брутальністю (як у “Королі Талси”) і при цьому не впасти в ніжно-манірні рефлексії про непропрацьовані травми, про які не говорили в ті буремні роки.
“Байкери” – це кримінальна драма, чия старомодність не змушує нудьгувати через застарілість тем та сюжетних ходів, а натомість пропонує особливий шарм минулої епохи. Це лаконічне кіно про брутальність, суворість та відчуття братерського плеча, яке, водночас, намагається проаналізувати, якими чином відбувся надлам “старої Америки” та як це вплинуло на сьогодення.
